Метаморфоза

Закриті очі, інеєм окуті, скляні та непрозорі.
 Не відчувають болю, не бачать промінь, що на них упав.
 Тихенько, лагідно лоскочить!
 І сяє так, немов стокрилий птах,
 В якого пір’я – це окреме сонце,
 В якого погляд – це безмежна даль, безмежна…
 Він особисто тим, чим володіє
 Зніме заковані у льод,
 Пригріє і оживить уста,
 І подарує погляд той, у даль…
 «Прийміть же очі ту прозорість,
 Прийміть же очі біль, яку, 
 Даровану, ніхто не забере тому, що
 Неможливо вбити вічність!»
 Поки що холод сковує уста,
 Поки що сонце не проснулось…
 І доки скуті інеєм зіниці сна,
 Поки що не розбуджені вони, та годі.
 Все живе тоді лише,
 Коли, загинувши, окликне
 І знову оживе, щоб вмерти.